неділя, 6 квітня 2014 р.

Спроба подолання колективної амнезії

3 квітня у Чорткові відбулося представлення книжки спогадів Лоли Рейн Кауфман «Схована дівчинка. Правдива історія Голокосту», написаної нею у співавторстві з Луїзою Метцер.
Англомовне видання вийшло у Нью-Йорку в 2010 році. «Гельсінська ініціатива» здійснила його переклад українською у 2013-у - до скорботних 70-х роковин від знищення єврейського гетто у Чорткові (перекладач – Антон Степаненко).

Переклад та друк книжки не фінансувалися жодними державними або комерційними структурами, благодійними фондами, громадськими організаціями, сторонніми фізичними особами. Її буде безкоштовно поширено у бібліотеках та навчальних закладах краю.
Це наша перша спроба донести до українського читача бентежну історію порятунку восьмирічної дівчинки-єврейки Лоли Рейн, однієї з небагатьох, хто вийшов живим з пекла чортківського гетто. Дитина вижила завдяки героїчній жертовності української родини: Анни, Євстахія та Богдана Аксенчуків, котрі ризикуючи власним життям, впродовж дев’яти місяців переховували чотирьох, по суті чужих для них людей. Сама авторка мемуарів визнає, що «Анна не отримувала грошей за наше спасіння.... Вона до смерті боїться того, що буде, якщо нас знайдуть. Але вона все одно нас переховує. Не знаю, чому вона це робить. Напевно, є щось всередині неї, що підказує їй, що робити». Поза сумнівом, то був істинній подвиг, продиктований почуттям людського милосердя та готовністю до самопожертви.
А от наприкінці своєї розповіді авторка спогадів з сумом констатує, що схоже - у рідному Чорткові її історія нині нікому не потрібна. Невже права вона?
Хіба не є частиною НАШОЇ ІСТОРІЇ трагедія галицького єврейства, що завершилася майже повним фізичним винищенням цього самобутнього етносу? Хіба насамперед нам, громадянам сучасної України, орієнтованої на європейську співдружність, не потрібне знання цієї трагічної історії? Хіба не повинні МИ знати, що тут відбувалося 70 років тому? Знати - аби той жах більше ніколи не повторився.
Гадаю, молодому поколінню українців просто таки необхідна пам’ять тих нечисленних свідків Голокосту, котрим пощастило вижити - якою б важкою вона не була. Їм належить також поіменно знати імена нечисленних праведників, котрі не піддалися епідемії людиноненависництва і знайшли у собі сили , аби рятувати інших. Іменами ЦИХ героїв належить  називати вулиці, майдани та сквери…
Поки що у Чорткові немає вулиці «Імені Родини Аксенчуків». Немає меморіальної дошки, яка нагадувала б про гетто, місце страждань та загибелі тисяч людей. Потопають у бур’яні забуття десятки братських могил безіменних жертв Голокосту. Згадка про цю трагедію досі залишається для нас важкою темою, для когось навіть вельми дражливою. Про неї не прийнято було вести мову у радянські часи, не надто вітається вона й тепер. Значною мірою втрачена інформація про єврейський внесок у культурну спадщину краю. Здається, про мешканців античних Помпеї та Геркуланума ми знаємо більше, аніж про мешканців «штетла» у рідному містечку... Втрата тисяч людських життів, унікального матеріального спадку - незворотна. Але хоч би пам’ять про них нам належить повертати – свідомо, відповідально, крок за кроком.
Відтак актуальним ДЛЯ НАС є й оце свідчення Лоли Рейн...
Припускаю, що саме через подолання тієї амнезії, через осмислення та засвоєння нелегкого вантажу пам’яті лежить шлях нашого розуміння сучасного Світу, і розуміння Світом – нас, українців. А відтак – наш шлях до європейського та світового товариства вільних націй.
Намагання ж приглушити у собі ту пам’ять – не що інше, як іржавий цвях страху і несвободи, забитий сімдесят років тому нелюдами різних ідеологій.

Немає коментарів:

Дописати коментар