Переглядаючи фільм, мала двояке враження. Дивилася, і не могла зрозуміти, на чиєму я боці... Бо з одного боку, захаращені будівлі, бекання кіз, рохкання свиней - це явно не те, що має бути в центрі столиці будь-якої сучасної держави. І я чудово розумію міську владу, пересічних киян, які вважають це безпорядком.
З іншого ж боку, слухаю пані Наталю (головну героїню) і розумію: вона не мислить свого життя по-іншому. Для неї той клаптик землі, на якому вона виросла і проживає - її сенс життя. У нього вона вкладає всю себе, і забрати в неї цю ділянку - це забрати у неї все... І її право жити на своїй землі я також розумію. Зрештою, ця дивакувата жінка викликає захоплення - відданістю своїй справі (хоч і дивній), впевненістю і життєрадісністю.
