Переглядаючи фільм, мала двояке враження. Дивилася, і не могла зрозуміти, на чиєму я боці... Бо з одного боку, захаращені будівлі, бекання кіз, рохкання свиней - це явно не те, що має бути в центрі столиці будь-якої сучасної держави. І я чудово розумію міську владу, пересічних киян, які вважають це безпорядком.
З іншого ж боку, слухаю пані Наталю (головну героїню) і розумію: вона не мислить свого життя по-іншому. Для неї той клаптик землі, на якому вона виросла і проживає - її сенс життя. У нього вона вкладає всю себе, і забрати в неї цю ділянку - це забрати у неї все... І її право жити на своїй землі я також розумію. Зрештою, ця дивакувата жінка викликає захоплення - відданістю своїй справі (хоч і дивній), впевненістю і життєрадісністю.
І навіть коли я намагалася відкинути "чисто людське" ставлення і подивитися на ситуацію виключно як майбутній правник, всеодно не знаходила однозначного розв'язку. Адже, з одного боку, пані Наталя навіть не має достатніх правових підстав на свою "яму": тільки невелика її частина наразі приватизована. А є ще і вилучення майна для суспільних потреб, і різні там плани-проекти-стандарти щодо зовнішнього вигляду міста.
З іншого ж боку, Основний Закон визначає людину "найвищою соціальною цінністю" в Україні. Не державу, не громаду і навіть не людей загалом, - а ЛЮДИНУ. Конкретну, особливу, неповторну. І чи не було би порушенням Конституції забрати в ЛЮДИНИ те, без чого її життя втратить сенс, без чого вона себе просто не тямить? Спірне питання.
Під час перегляду я намагалася зрозуміти, а що ж, власне, хоче сказати режисер, на чиєму він боці... І дуже класно, що так і не отримала відповіді)) Режисер не стає на жодну із позицій, не висвітлює свого особистого погляду на цю ситуацію. Просто показує проблему. Не пропонує рішення, а спонукає шукати його...
Дуже надихаюче!!!
Оля ЗАРІШНЯК, студентка 3 курсу юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
Фото Горохівської Софії
Немає коментарів:
Дописати коментар