Ще один із курсів мого зимового семестру у Стенфорді називається “Соціальні рухи та колективні дії”. Українці вже можуть самі навчити весь світ як швидко мобілізувати мільйони людей та скинути авторитарний режим. Але нам досі треба вчитися, як трансформувати цю енергію в щоденну роботу на побудову стійких і незалежних демократичних інституцій. А це, як показує новітня історія України, набагато важче. Тому я на цьому курсі.
Із цікавого. На даний час соціальні рухи визнаються здоровою формою організаційної поведінки суспільства. А до цього їх багато років вивчали поряд із такими явищами як паніка, криза і т.п. із відповідною негативною конотацією.
Соціальні рухи виникають тоді, коли не існує ефективних механізмів для задоволення масових скарг чи вимог населення. Грубо кажучи, коли державна система не працює, і доводиться самим “братися за вила” (вислів вжитий суто метафорично 
Існує ілюзія, що соціальні рухи завжди ставлять за мету добитися певних змін. Насправді, вони також можуть виникати аби опиратися певним змінам.
Для створення справжнього соціального руху мають бути щонайменше кілька передумов. Якщо дуже спрощувати, то:
1. поява простору для змін, що сприймається великою кількістю людей як загроза значного погіршення ситуації (наприклад, показова несправедливість) або має давати їм надію (наприклад, маленькі зрушення на краще);
2. люди не мають обирати за основний метод досягнення цілі руху існуючі в державі механізми. Наприклад, якби громадська діячка Роза Паркс у 1955 році не відмовилася поступитися місцем білому чоловікові в муніципальному автобусі, а написала би листа сенатору, то не було б тоді 381-денного бойкотування громадського транспорту, організованого невідомим на той час Мартіном Лютером Кінгом.
3. люди мають використовувати неінституційні форми для колективних дій (про це детальніше буде йтися на наступних заняттях). Перші колективні дії можуть бути символічними, але мусять бути успішними, щоб мобілізувати більшу кількість людей на підтримку руху.
Немає коментарів:
Дописати коментар